Авторизація

Літературно-мистецьке життя Вашківців у другій половині XIX - початку XX ст.

В останнє десятиріччя ХIХ та на початку ХХ століття спостерігається відносно інтенсивний розвиток української видавничої справи та періодики на Буковині. Газети і журнали видаються не лише в Чернівцях, але також в Глибоці, Вашківцях, Мамаївцях. В Чернівцях та інших куточках Буковини виходять газети “Промінь”, “Каменярі”, “Іскра”, “Праця”, “Народне багатство”. Незважаючи на національний гніт, Вашківці займали помітне місце в культурному житті Буковини.

Українське відродження Буковинського краю перебувало в тісному зв’язку із загальним українським відродженням. Від самого початку національно свідомі люди простистояли румунізації, германізації, налагоджуючи зв’язки з українцями з інших земель, доводили права українців на Буковину. Про цей період 7 березня 1964 р. у газеті “Вільне слово”, що виходить у Торонто, Семен Федорук пише: “Молоде рухливе вчительство оснувало станову організацію “взаємна поміч гал. і бук. учителів” у Львові. Опісля постали Окружні Відділи того товариства по всій Східній Галичині і Буковині, яких число доходило до 50. Видавано свій становий місячник “Промінь”, який появлявся у Вашківцях над Черемошем”. Дещо інакше бачив тогочасну ситуацію на освітянській ниві О. Попович: “Скорий зріст шкіл не йшов у парі з доростом повно кваліфікованих учителів, тому треба було настановляти й помічних учителів та учительок, а щоби їх було як мога менше, то принимав я українських учителів та учительок з Галичини, між якими була така перла, як відома письменниця Костантина Малицька. Пером орудували також учитель Дмитро Макогон, що редагував учительський становий орган “Каменярі” та Іван Герасимович” [14, с.51-52].

Про те, що така робота принесла добрі плоди, засвідчує той факт, що вже у 1904 р. побачив світ двотижневик “Промінь”. 18 липня цього ж року у Львові відбулося перше віче українського народного вчительства Галичини та Буковини, де було прийнято рішення про визнання “Променя” своїм фаховим періодичним виданням. Аркадій Жуковський у праці “Буковина: її минуле і сучасне” зазначає, що журнал видавався “Комітетом Молоді” за головною редакцією Івана Пігуляка [11, с. 637]. “Промінь” виходив в об’ємі двох аркушів друку й містив “твори оригінальні визначних й молодих письменників, переклади з чужих мов, статті з української історії, літератури й інших областей знання”.

Головним редактором був І. Герасимович. До видавничого комітету входили представники від буковинського та галицького вчительства. За редакцію відповідали Іван Адам (1904, 1905 ч.1-3), Антін Гринчишин (1905 ч.4-22/23/24 – 1906 ч.1 - 8/9). Спочатку “Промінь” виходив із таким підзаголовком: “суспільно-науковий орган русько-українського вчительства в Галичині і Буковині”, в 1905 – 1906 рр. – як “Суспільно-науковий орган українського учительства”, у наступному році – з підзаголовком: “Независимий орган українського учительства” [20.с. 5]. Слід зазначити, що двотижневик принципово і кваліфіковано стояв на захисті української освіти та педагогів Галичини та Буковини. Про подальшу видавничу долю журналу пише М. Романюк у праці “Українська преса Північної Буковини (1870-1918)”: “У 1904 р. сімнадцяте число з друку не вийшло, а подвійне 6/7 число у 1906 р. побачило світ другим накладом після конфіскації. Нумерація сторінок була загальна для усіх чисел річників. Другий і третій річники містять покажчики змісту” [16, с. 149]. Передувало цій події зростання самосвідомості буковинського українства, переважання української національної ідеї. Засновуючи “Промінь” редакція мала на меті з його допомогою дати початок для організації всього австрійсько-руського учительства. Про тематику часопису зазначається в “Ілюстрованому каталозі Українського педагогічного товариства у Львові”. Провідними темами публікацій були: організація учительства, його участь у загальнополітичному житті суспільства, розбудова українського крайового шкільництва.

Про інші публікації часопису говорить А. Жуковський у праці “Буковина: її минуле і сучасне”. Становить інтерес опублікована на сторінках “Променя” стаття “Народна руська школа руські учителі в Галичині”, яка друкувалась у кількох номерах журналу за 1904 р. У ній розглядалися такі проблеми, як брак шкільних приміщень, значна частина з котрих була непридатною для навчання, антиукраїнська шкільна політика крайової влади, тяжке матеріальне становище вчителів. В тому ж році побачила світ стаття “Темні сторони із народного шкільництва в Галичині”. Вона містить інформацію про статистичні дані, які свідчать про масову неписьменність населення, недостатню кількість початкових шкіл у краї, надзвичайно низькі заробітки народних учителів [11, с. 632].

Заслуговують на увагу статті про правничо-службові відносини учительства. Наприклад, “Регуляція учительської платні”, “Дисциплінарний законопроект буковинського учительства”. В 1905 р. в журналі започаткована рубрика “Причини до інтерпретації галицьких шкільних законів”, яка давала кваліфіковані юридичні поради на запитання вчителів, з якими вони зверталися до редакції. У програмній статті “Від видавництва” видавничий комітет зазначав, що “Промінь” буде “стояти на сторожі повного шановання за поручених законами прав горожанських і головно берегти, щоби громадянська діяльність народних учителів не була обмежувана; особливо буде займатися справою дисциплінарного закона, котрий не допустить до ріжних безправств, які спинюють учителів в їх роботі”. Важливе місце на шпальтах часопису відводилося правничо-службовим матеріалам стосовно українського вчительства і шкільництва: опубліковано “Дисциплінарний закон для буковинських учителів”, скорочений виклад проекту закону про вчительські семінарії у Галичині. У двотижневику друкувалися статті і дописи про шкільництво за кордоном. З перших чисел журналу під рубрикою “Всячина”, виділяючи підрубрики “З Буковини”, “З Галичини”, “З України”, постійно подавав хроніку організаційного життя українського вчительства на культурно-освітніх подій і заходів.

У праці “Звідомлення з діяльності товариства “Українська школа” згадується про те, що у часописі друкувалися ювілейні статті про видатних громадсько-політичних та культурних діячів: Б. Грінченка, І. Франка, М. Павлика, С. Пігуляка, Е. Канта. Подавалася хроніка культурно-освітніх подій та заходів із життя українського вчительства. Під рубрикою “Надіслане” надавали місце для публікацій різним політичним силам, які висловлювали свої погляди щодо розвитку українського шкільництва. Часто під цією рубрикою друкувалися також повідомлення з окружних учительських конференцій у Галичині і Буковині.

Значне місце на сторінках часопису відводилося художній літературі. Аркадій Жуковський пише у свої праці “Буковина: її минуле і сучасне” про те, хто співпрацював з “Променем”: Байда-Горленко, В. Вільний, О. Вільшина, Е. Волянський, І. Гаврилюк, Д. Геродот, Остап Грицай, Федір Дутко, О. Дучимінська, О. Задума, В. Залозецький, О.Кобилянська, А. Крушинський, В. Купченко, К. Ластівка, О. Маковей, Д. Макогон, П. Марієнко, М. Марфієвич, О. Олесь, О. Орлівна, А. Павлюк, А. Падолист, О. Петрійчук, І. Пігуляк, М. Підгірянка, К. Поліщук, О. Шевчукевич, Д. Харовюк. Поезії містили: Клим Поліщук “Галицька легенда”, Остап Вільшина “Пісня орача”, “Баядера”; Василь Лімниченко “Як живицею запахне”, Антін Павлюк, Вернигора-Вірленко, Лавро Миронюк, Дмитро Макогон. У прозі визначилися твори Клима Поліщука “За гріхи прадідів”, “Казка палацу”, Ілька Гаврилюка “Наболілі душі”, О. Задуми “Марія Кононенко”, К. Ластівки “Війна”[11, с. 637-638]. Під рубрикою “Малий флейтон” друкувалися сатиричні нариси, флейтони Осипа Маковея “Записки професора”, “В роковини смерти Т. Шевченка”, Івана Діброви “Щастє”, Наталі Кобринської “У Нечуя”. Бібліографічна частина журналу повідомляла про нові видання, давала оцінку та рецензувала окремі праці та підручники, що могли зацікавити українського вчителя, стати корисними у навчальному та виховному процесах. Під назвою “Бібліографія”, “Нові книжочки для наших діточок”, “Книги заслані до редакції”. Двотижневик рекомендував видання товариств “Просвіта” (Львів), “Руська школа”(Чернівці), “Русько-педагогічного т-ва”, “Українсько-руської видавничої спілки” у Львові, “Станіславського бояна”, “Крейцарової бібліотеки” у Чернівцях. З 1907 р. редакція, наголошуючи на просвітній місії часопису з метою пролити світло науки у найширші маси народу, подала у двотижневику низку публікацій, в яких розглядалися проблеми освіти народних мас і роль у цьому школи та вчителя, під назвою “Кілька думок про виклади і відчити для селян”. На прохання читачів, у 1907 р. було започатковано рубрику “З газет і журналів”, де подавалися цікаві публікації з різних часописів.

М. Романюк детально проаналізував останні видання “Променя” і зазначає, що при закритті часопису у статті “Від видавництва” редактор Іван Герасимович, підводячи підсумок наголосив: “Наше учительство стало важливим чинником краю, завдяки невпинній і систематичній праці “Проміня” удалося заінтересувати наш загал справою “вільної школи”” [16, с. 153].

Одним із редакторів “Променя” був Іларій Карабулицький – (17.09.1880 -31.01.1961) – педагогічний та громадський діяч, дослідник історії шкільництва на Буковині, публіцист, письменник. Народився в селі Горішні Ширівці (Заставнівського р-ну Чернівецької обл.) в сім'ї лісника. В 1886 р. батько одержав посаду возного при суді у Долішніх Станівцях і сім'я переїхала у с. Волока, що біля Вашківців. Тут наступного року Іларій пішов у сільську початкову школу, в якій навчався 4 роки. У 1890 р. він переїхав у Чернівці і спочатку навчався в початковій школі, а потім 3 роки − в гімназії. В 1895 р. вступив до учительської семінарії, в якій з вересня 1899 р. українську мову і літературу викладав Осип Маковей. Письменник звернув увагу на здібного юнака, ставився до нього прихильно, допомагав в усьому, спрямовував його думку і душу в національно-патріотичне русло.

У праці “Буковина. Визначні постаті 1774 - 1918 рр.” О.Павлюк повідомляє про редакторську діяльність письменника. У 1903 -1904 рр. І. Карабулицький був редактором і популяризатором “Крейцерової” бібліотеки, яка для шкільного вжитку випускала в Чернівцях серію книжок з творами Т Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, С. Воробкевича та інших письменників. 26 серпня 1902 р. Іларій Карбулицький одержав дозвіл крайової шкільної ради на одруження з учителькою Отелією Іллівною Прокопович із Мамаївців, яке відбулося 26 жовтня. У зв'язку з одруженням 24 січня 1903 року його переводять у Старі Мамаївці на постійну посаду вчителя 4-класної народної школи. Працюючи тут, він займається вивченням історії шкільної справи на Буковині і в 1905 р. видає у Вашківцях книгу „Розвій народного шкільництва на Буковині",що унікальним, надзвичайно цінним джерелом з історії освіти краю, яке нині, після стількох років забуття і заборони, повернуто народові. Ця праця − перший визначальний крок в науковій діяльності народного учителя, який увічнив його ім'я в історії рідного краю. Окремими розділами ця книга публікувалася також в учительському журналі “Промінь”. Шкільна тема впродовж усього життя не випадала з його поля зору. Іларій Карабулицький був особисто знайомий з Лесею Українкою. Він написав спогади про перебування великої поетеси на Буковині в 1901-1903 рр [12, с.132].

Іларій Карабулицький був співредактором друкованих органів “Промінь” (1904-1907), “Каменярі” (1909-1922), “Крейцарова бібліотека” (1902-1908). Входив до складу учасників музичних товариств “Боян” та “Буковинський кобзар”. 1945-1954 рр. перебував на засланні. Помер діяч у Чернівцях 30 січня 1961 р.

Ще одним із редакторів “Променя” був Іван Герасимович ( 1876-1942) – педагог, громадсько-політичний діяч, організатор українського вчительства на Буковині. Публікував свої статті в буковинських газетах “Буковина”, “Каменярі”. У 1918 – 1919 рр. був редактором газети “Покутський Вісник”, яка детально інформувала читачів про ситуацію на Буковині. З 1922 р. жив у Львові, у 1932 – 1939 рр. редагував журнал “Рідна Школа”. Автор багатьох підручників та праці “Голод на Україні”. У праці О. Добржанського “Бажаємо до України! Змагання за українську державність на Буковині у спогадах очевидців” подано автобіографію Івана Герасимовича, автограф якої зберігається у рукописному вигляді у ЛНБ ім. Стефаника НАНУ. Педагог розповідає про те, як з 1901 року вчителював у Ошихлібах, у Вашківцях, Вікні до грудня 1915 року. Далі був мобілізований до австрійської армії, де служив аж до розпаду Австрії. Не бажаючи служити в Червоній Армії, він прийняв посаду секретаря в Інституті Народної Освіти в Одесі. Невдовзі був заарештований як старшина Української Галицької Армії. У тюремних підвалах пробув більше 3 місяців. Коли письменник вийшов з тюрми, то дізнався, що посада секретаря була втрачена. Перебуваючи на службі в Берліні він написав 2 книжки: “Життя й відносини на Великій”.

До активних діячів м. Вашківці належить також Микола Спинул. Народився він 5 грудня 1867 року в с. Малий Кучурів. Спочатку працював помічником учителя в Кимполунзі, потім – учителем в Чорному Потоці, старшим вчителем у Брідку і Кадубівцях. У 1903 році Миколу Спинула призначають інспектором шкіл Вашківецького повіту. Упродовж багатьох років брав участь у роботі товариств “Руська школа”, “Народний дім”, “Руська бесіда”, допомагав у створенні сільських читалень. У 1907 році його обирають депутатом буковинського сейму. Активно співпрацював з газетою Буковина», друкуючи в ній статті на політичні та педагогічні теми. Спинул – був одним із учасників Буковинського народного віча – разом з іншими керівниками вів переговори про поділ Буковини на українську та румунську частини. З приходом румунських військ покинув Буковину і перебрався до Відня. Тут працює в посольстві Західно-Української Народної Республіки до 1919 року, а потім повернувся на Буковину. Помер 22 січня 1928 року у Чернівцях, де й похований.

До видавничого комітету також входили О. Барбір, Іван Бажанський, С. Канюк, К. Малицька, та ін. У Вашківцях з іменем Сергія Канюка пов’язано чимало важливих подій. У “Літературно-мистецькій енциклопедії Кіцманщини” подано короткі відомості про життя діяча. Сергій Канюк народився 15 липня 1880 року в буковинському селі Хлівищі (нині Кіцманський район на Буковині). Рано втратив батька. Мати Сергія була селянкою, народною поетесою, яка опівувала у своїх віршах гірку долю бідняків. Навчався у Кіцманській школі. П. Василиненко у праці “Слово полум’яного борця”, присвяченій С. Канюку, подає уривок із спогадів про дитинство діяча: “А моя життєпись…Боже! Ну, коли вже на таке йде, то скажу. Родився 15/7 1880; батька не запам’ятав , бо мав щойно півтора року, як той помер. Нас осталось 6…Батько був приватним лісничим, вмів підписатись, впрочім анальфабет, тому й не любив, як мама часом у свята мазала вірші. Був чоловік доброго серця, за свого брата служив 11 літ у війську. А родичі по батькові…з Галичини; а дідо по мамі – збанкрутований дідич з Хлівищ: Данчул Дмитро. В сім селі й родився я” [14, с.20 - 21]. Після закінчення в 1900 році учительської семінарії працював у школі, в органах освіти Вашківецького повіту. Видав кілька брошур господарсько-освітнього змісту та збірник революційних пісень, а у співавторстві – зокрема, перший у буковинських краях український буквар. Як свідчать архівні документи, ще за часів розпаду Австро-Угорської імперії С.Канюк уже виступав за возз’єднання Буковини з Україною. За участю Сергія Івановича створюються комуністичні осередки в буковинських селах і містечках.

Коли у Вашківцях 1910 р. звільнилося місце повітового шкільного інспектора, крайова адміністрація не змогла відхилити кандидатури Сергія Канюка, рекомендованого на цю посаду Осипом Маковеєм. 1918 року брав участь в організації Комуністичної партії Буковини, 1919 – 1920 редагував газету “Воля народу”, 1921 – газету “Громада”. У березні 1921 року, будучи делегатом з Буковини на Ясській конференції, він виступав із детальною доповіддю про діяльність цих осередків. Крім активної політичної дяльності, Канюк реалізувався і у письменницькій сфері. Підготував і таємно видав “Співанник робочих ” (Чернівці, 1921), вмістив в нього, зокрема, власний переклад пісні П. Лаврова “Зречемося світу старого”. Він є автором багатьох оповідань: “П'ятнадцять літ”, “Старий грабар”, “Послідній рецепіс”. Цікаве оповідання “Судьба”, в якому письменник відгукується на річницю російської революції 1905 р. “Судьба” визначила дальший творчий і життєвий шлях молодого автора, поставила його в ряди “неспокійних голів”. Близька за духом Сергієві Канюкові група “неспокійних голів” – Володимир Кобилянський і Дмитро Макогон із Чернівців, Іван Синюк з Рогізної, Євгенія Ярошинська з придністровської Веренчанки – стала його політичним товариством. Канюк за фахом був учителем, тому багато написав статтей на педагогічні теми. Він підготував до видання власний “Буквар” і посібник для вчителів “Дидактику”, але опублікувати їх не судилося.

Під час перебування в Радянській Україні за його авторством побачили світ книги “Буковина під чоботом румунських бояр”, “Буковина в румунській неволі”. Через активну політичну діяльність наприкінці квітня 1934 року С. Канюка заарештували. Звинувачували його в тому, що він нібито вів активну шкідливу роботу в системі Наркомату освіти, готував терористичний акт проти центрального керівництва в Україні, та підтримував регулярний зв’язок із своїм сином, який керував фашистською молодіжною організацією на Буковині. 25 травня 1934 року його було засуджено на десять років позбавлення волі. Перебував у місцях ув’язнення в Сибіру. Навіть після того, як формально термін його покарання скінчився, він ще залишався у таборі. У неволі 13 березня 1945 року С. Канюк помер, так і не дочекавшись звільнення [6, с.15-16].

Ведучи мову про Сергія Канюка, варто згадати про його матір – Зиновію Канюк – відому Буковинську письменницю, яка також була редактором “Променя”. Ім’я української народної поетеси Зиновії Канюк відоме тільки вузьким колам науковців та літераторів, а її творчість – в цілковитому забутті. Якщо поетесу інколи згадували, то тільки у зв’язку з тим, що вона мати педагога, громадсько-політичного діяча й письменника Сергія Канюка.

Народилася поетеса 1837 р. у с. Хлівищі (нині Кіцманського р-ну). Початкову освіту здобула у народній школі, де зовсім не викладалася українська мова. Тому свої поезії вона писала латинкою. Ще в шкільні роки цікавилася літературною творчістю, фольклором. У “Літературно-мистецькій енциклопедії Кіцманщини” подається невеличкий життєпис Зиновії Канюк. Про талант цієї буковинської письменниці дізналися тоді, коли було знайдено рукописний збірник її поезій. Майже 40 років творила Зиновія Канюк, інколи поезії друкувалися в газетах і журналах. За життя поетеси не було видано ні однієї збірки. Поезія Зиновії Канюк залишалася поза увагою дослідників літературного процесу на Буковині. Ніхто не доклав зусиль, щоб зібрати і видати її лірику. Одна з причин такого ставлення полягає. Мабуть, в тому, що зошит з її творами потрапив якимось чином до рук приватних осіб, далеких від інтересів українського духовного життя.

Сільські негаразди, віра в краще життя – основні мотиви творів З. Канюк. Її вірші дуже близькі до народних пісень, адже творчість Т. Шевченка вагомо вплинула на розвиток таланту поетеси. Кращими поезіями є “Думка”, “Сльози”, “Співаночки”, “До матері”, “Довбуш”. Вірші З. Канюк прості за формою, безпосередні, глибоко поетичні і музикальні. Останні роки поетеса провела у Вашківцях, де і похована [6, с.14-18]. Майже вся творчість поетеси – це щира сповідь чистого благородного серця перед своїми близькими та односельцями, роздуми про різні вчинки людей.

Детальніше про творчість Зиновії Канюк розповідає М. Івасюк у статті “Сповідь матері Зиновії”, в газеті “Буковинське віче”. Ще за життя поетеси її твори друкувалися в газеті “Буковина” та у віденських часописах антиукраїнського спрямування “Просвещение” і “Русская правда”, редагованих Г. Купчанком, який захоплювався її поезією. Він сприяв популяризації імені поетеси серед буковинців. Осип Маковей також збирався видати її поезії, але через матеріальну скруту йому не вдалося реалізувати свій задум [9, с.2].

Значна частина поезії Канюк створена у формі народних пісень, зокрема коломийок. Вона опоетизовувала бідне селянство. Поезія сповнювала все її єство, а народна пісня заполонила її ще в дитинстві.

Автор Іванчак Тетяна


© 2010-2018   Андрій Перепелиця

На верх